Владислав Троїцький: «Якщо завжди казатимеш правду, не будеш ідіотом»

«10 успішних українських брендів» — книжка про найкращі компанії й організації України, які задають ритм у своїх сферах.

Публікуємо уривок з книжки, а саме фрагмент інтерв’ю  із засновником та ідеологом театру «ДАХ» Владиславом Троїцьким, опублікований на  discursus.com.ua

фото: https://discursus.com.ua

— Владиславе, що Ви робили до того, як почався театр «ДАХ»?

— Хлопчиком я займався наукою. Закінчив Фізико-математичний інтернат при Київському державному університеті, потім КПІ, потім аспірантуру там-таки. Серйозний був чоловік, працював із мікрохвильовою технікою. Театром, природно, ніколи займатися не хотів. Щоправда, за студентства ми робили перформанси, як це тепер називається. Грали дурня. Щось типу КВК, але й не КВК насправді, а такі собі гепенінги. Формували довкола себе мистецьке середовище. Тому й невипадково, що ми з Олегом Скрипкою були в одній кімнаті в гуртожитку.
У 85-му році ми зі Скрипочкою зважилися навчитися брейк-дансу й пішли в студію пластичної імпровізації. Брейк-данс танцювати ми так і не навчилися, але навчилися рухатись. Керівник тієї студії, Анатолій Черков, перший зробив ін’єкцію, заразив тією бацилою, що театр — це може бути щось дивовижне, може змінювати життя. Там я відкрив зовсім інший світ театру, світ Някрошюса, Гротовського, Васільєва.

— Коли Ви прийшли в театр, то відразу взялися за режисуру?

— Я починав як режисер і актор, грав у своїх-таки виставах. Практично відразу зробив окремий проект, що називався «За зачиненими дверима» (як однойменна п’єса Ж.-П. Сартра). Спочатку студія Черкова розташовувалася на Михайлівському провулку, 13 у Києві, там були й мої постановки. Потім ще кілька років ми грали в музеї Марії Заньковецької. З часом почали навіть гастролювати.

— Ці перші кроки відразу були успішні? Маю на увазі не гроші, а чи Вам подобався результат.

— Тяжко сказати. Якщо б не подобалося, я то не робив би. Але мені не вистачало технічного розуміння. Це був скоріше інтуїтивний театр. Без знання правил, без школи.

— А як давали собі раду з грошима. Цей театр, очевидно, не був прибутковий? 

— Після наукової кар’єри, коли совок розвалився, а разом із ним і наука, я мав можливість поїхати з країни. У мене були серйозні дослідження, статті в американських технічних журналах і пропозиції займатися наукою в Штатах. Але їхати я не хотів, тому пішов у бізнес. Відкрив кілька технологічних компаній. Коли ще тарілки були не такі поширені, як тепер, ми робили перші системи супутникового телебачення. Власне, тарілки ми купували, але головки для них робили самі. А ще ми розробили систему радіозв’язку, яка дала змогу передавати великі обсяги даних. Це використовували, наприклад, для передачі відеосигналу між банками. Ми навіть працювали підрядниками Верховної Ради, налаштовували зв’язок між різними її будівлями. А оскільки в мене потужна математична база, також почав працювати фінансовим аналітиком у кількох банках, що додавало ресурсів. Тож займався бізнесом і театром одночасно.

— Вистачало на то часу, енергії?

— Я ї***та людина.

— А скільки Ви спите?

— Сім-вісім годин, як усі люди. Ні, я не надриваюся, просто така особливість свідомості. Коли я займаюся чимось одним, у той час для мене іншого не існує. Я легко можу перемикатися між протилежними речами. От зараз інтерв’ю, а за півгодини буду займатися відеомонтажем, потім піду на репетицію.

— На етапі сумісництва з бізнесом театр був для Вас пробою? Розглядали можливість, що коли не піде режисура, то будете займатися чимось іншим?

— Не було «вийде чи не вийде». Я просто робив. Це не можна називати пробою, бо мені це було цікаво. Це як створювати бізнес. Якщо ти спочатку думаєш: от я спробую, а там подивимося, як воно піде, то не піде точно, бо ти відразу програмуєш себе на невдачу, виписуєш собі на це індульгенцію.

— Ваш театр, а також «ДахаБраха» і «Dakh Daughters» великою мірою базуються на фольклорі. Ви можете пояснити, за що його полюбили?

— Перша зустріч із фольклором у мене була не в Україні, а на Корсиці. Спочатку я в записі слухав корсиканські хорали, і від них просто зносило мозок. Потім слухав їх наживо, був на Корсиці. Потім випадково почув гурт «Древо», познайомився з його керівником Євгеном Єфремовим. Побачив, яка глибока традиція закапсульована, недовідкрита й недооцінена. Тим більше, вона перебувала на межі вимирання. Бабці, носії цієї традиції, старіли й помирали, а молодняк уже її не приймав. Тому в мене з’явилася ідея відкрити це світові.
Якщо навіть найдивовижніші бабці виходять на сцену, то це відрив від землі. Одна справа, коли вони співають у своєму селі, а інша — коли стають у рядочок на сцені перед мікрофоном. Відразу з’являється штучність. А театр дає можливість створити світ, у якому ці пісні звучать природно. Дає змогу повернути основу.

— Чи можна теоретично з будь-якого талановитого автентичного колективу зробити гурт масштабу «ДахиБрахи»? 

— Талановитих співаків і музикантів Україна має незміряно. Дійсно, дуже музичний народ, є традиція і голоси. Але пісня, музика — це не лише видобування нот, але й формування свідомості. Цього не можна досягнути отак, клацнувши пальцем. Має бути школа. «Даха-Браха» народилася в театрі, і ці люди відіграли понад 500 вистав. Чи «Dakh Daughters»… Я ж не просто зібрав дівчат на кастингу. Це мої учениці, котрі до цього пройшли надзвичайно потужну акторську школу. До того ж необхідна і базова вокальна підготовка, і вміння слухати, й довіряти одне одному. Тому це робиться, але не так просто.

— На початку розмови Ви згадували, що була проблема продовження життя вистави. А як Ви її все ж таки вирішуєте?

— Це, насправді, секрет Полішинеля, і всі його знають. Питання, які народжуються всередині вистави, повинні бути актуальні для тебе. Актуальні не мисленнєво — ти маєш серцем думати, коли граєш. А оскільки це не відповіді, а питання, і вони постають перед тобою щосекунди, уся техніка полягає в «зніманні смальцю» з твого серця. Те ж саме в музиці. Ти віддаєш і отримуєш одночасно («ДахаБраха» — давати-брати). А для того, щоби брати, ти маєш бути відкритий серцем. Тоді ти отримуєш від світу зворотній зв’язок, який тебе і твої висловлювання підсилює.

— Але ж буває, що музиканти, навпаки, свідомо вибудовують бар’єр із публікою. Так, «Pink Floyd» придумали «The Wall» і під час концерту відгороджувалися здоровенними картонними цеглинами.

— Я вибираю відкриті форми. Вони небезпечніші, бо ти не знаєш, який буде зворотній зв’язок. З іншого боку, це чесніше і в тебе з’являється можливість слухати світ. Невідомо, чи ти готовий почути, що тобі скажуть люди. Одна справа тренуватися, робити вправи на дерев’яних мечах, інша — виходити з відкритим мечем і зустрічати світ із усією його непередбачуваністю.

Повністю читайте в книжці «10 успішних українських брендів»

Текст: Богдан Ославський

Фото Владислава Троїцького: kurs.if.ua

Джерело: https://discursus.com.ua

#

Другие публикации по теме:

#

Читайте также: Всё, что Вам нужно знать о влогах для развития бизнеса
Читайте также: 5 верных способов использовать Google+ в продвижении вашего бизнеса
#
Читайте также: 25 дел, которые нужно сделать, чтобы ваш бизнес процветал
Читайте также: Бизнес-уроки миллионера, который руководит своими 10 компаниями из кругосветного путешествия на яхте
#
Читайте также: Павел Бандура: Инструменты для малого бизнеса: Как разложить все по полочкам
Читайте также: Алексей Кулаков: Как будут меняться каналы коммуникации человека и бизнеса?  

 

Возможно вам также будет интересно:

#

Читайте также: Как знания о работе человеческого мозга могут помочь бизнесу
Читайте также: Как составить УТП для бизнеса: 8 успешных сценариев
#
Читайте также: 10 причин использовать маркетинг-кит в бизнесе
Читайте также: Инфографика: На что жалуется украинский бизнес
#
Читайте также: Ваш бренд помогает или мешает вам?
Читайте также: Правило взаимного обмена навязывает долги
#
Читайте также: Названы сервисы, которые стали must have для деловых людей
Читайте также: Психология влияния: Правило взаимного обмена является универсальным
 #
Читайте также: Система признательности: взаимный обмен «Дай» и «Бери»
Читайте также: Путь клиента: узнайте, что делают 81% В2В